Мені випало бути свідком страшних подій у нашій країні в тридцяті роки минулого століття.
У 1933 році мені було 10 років, і я усвідомлювала усе, що відбувалось навкруги, хоча ще не могла дати всьому оцінку.

«Ми, молодь ХХІ століття, засуджуємо Голодомор 1932–1933 років — геноцид українського народу». Цими словами розпочинають свою розповідь учні історико-філософського профілю під час екскурсії експозицією «Колосок пам’яті», яка нещодавно була оформлена у кабінеті історії рідного краю в НВК № 1.

Наступив святий для всіх нас день — День Перемоги. А з ним прийшли й спогади. Що я бачив, коли наші війська прогнали наших ворогів з мого рідного села Малих Каленичів?

Серед уродженців Шепетівщини є багато непересічних, талановитих особистостей, які своєю самовідданою працею досягли вагомих результатів у різних сферах суспільного життя, слугують гарним прикладом для наслідування.

Уже 63 роки відділяють нас від переможного закінчення найжорстокішої і найбільшої в історії людства війни. Але ніколи не зітреться з пам’яті нашого народу, не піде у небуття його великий подвиг і велика трагедія — його жертовність, його перемога над фашизмом. Немає серед уже багатьох фронтовиків і очевидців, постаріли і посивіли діти війни. Країну піднято з руїн. Та не вщухає біль за людськими жертвами, пам’ять про них не стирається у прийдешніх поколіннях.

Ветерани Великої Вітчизняної війни... Як мало їх залишилося і залишається з кожним роком, з кожним днем! А вони ж — жива пам’ять нашого героїчного минулого, тієї незабутньої віхи історії...
Десь лягають квіти до підніжжя пам’ятників й обелісків. У пам’яті когось із сивочолих ветеранів вихром проносяться знайомі обличчя, артилерійські канонади, руїни та згарища. Зненацька скотиться й впаде додолу сльоза — не повернути тієї, полеглої у боях, юні. Як давно це було! Ще у минулому столітті, 63 роки тому. І тільки тим, кому ще й досі сняться бойові побратими, кого все більше й більше ятрять фронтові рани, здається, що все це було ніби вчора.

Постать російського літературного критика і публіциста Віссаріона Григоровича Бєлінського (11.4.1811 р. — 7.6.1848 р.) з різних точок зору сприймалася ще за його життя (зокрема, у дореволюційному російському та українському літературознавстві) так само суперечливо, як і в наші дні. Найчастіше полеміка йде про його житейські та літературні стосунки з Т.Шевченком.

Двадцять шостого квітня 1986 року о 19.00 мене викликали у сільську раду села Мартинович, куди приїхали представники Поліського райкому партії та райвиконкому. За наказом першого секретаря Поліського райкому партії Приймаченка було зібрано актив району у зв’язку з вибухом на Чорнобильській АЕС. На цьому засіданні було оголошено наказ про прийняття заходів з вивезення та розселення людей з м.Прип’яті та навколишніх сіл, яких мали евакуйовувати 27 квітня. Було створено бригади, кожна отримала своє завдання.

Якось один відомий діяч було висловився, що Чорнобиль в Україні — це 90 відсотків політики і лише 10 відсотків реального радіаційного захисту. На превеликий жаль, і нині інтереси людини не є соціальним пріоритетом нашого суспільства, ба навіть навпаки: чужа біда лише слугує вирішенню меркантильних прагнень й без того не бідного прошарку, далекого від чорнобильських проблем.